• Головна
  • Ганна Шостак-Кучмяк: Весь світ знає про Бучу, але у нас було значно гірше
09:40, 26 липня

Ганна Шостак-Кучмяк: Весь світ знає про Бучу, але у нас було значно гірше

Ганна Шостак-Кучмяк: Весь світ знає про Бучу, але у нас було значно гірше

2 липня стало відомо про звільнення від російських окупантів села Іванівка розташованої на півночі Херсонщини Високопільської територіальної громади Бериславського району. Кількома днями раніше ЗСУ звільнили село Потьомкине. Обидва вони перебували під контролем загарбників більше трьох місяців.

Досі в окупації залишається значна частина громади разом із її адміністративним центром. З більш ніж 13 тисяч населення на непідконтрольній території нині перебуває біля 2 тисяч чоловік. Жити їм доводиться в нелюдських умовах: без води, світла, газу, під масованими обстрілами окупантів, від яких ледь не щодня гинуть цивільні. Через відмову російських загарбників відкрити «зелені коридори» для евакуації, мешканці тимчасово окупованих населених пунктів громади не можуть виїхати на підконтрольну українську територію.

Тим часом росіяни продовжують терор у Високопіллі та навколишніх селах. Постійно надходить інформація про зникнення місцевих мешканців, вбивства і взяття у полон. «У нас тут гірше за Бучу. Хочемо ми цього, чи ні, але після звільнення викриється дуже багато злочинів окупантів», - каже голова Високопільської територіальної громади Ганна Шостак-Кучмяк.

Якою зараз є ситуація у Високопіллі? Як російські військові поводяться з людьми? Коли місцеві зможуть повернутися до звільнених сіл? Про це читайте в інтерв’ю Ганни Антонінівни Центру журналістських розслідувань.


«Мы пришли мстить, мать!»

ЦЖР: Якими для вас були перші дні після повномасштабного вторгнення росії і коли окупанти з’явились у Високопіллі?
Ганна Шостак-Кучмяк: Про початок війни я дізналась 24 лютого в Києві, де я з чоловіком перебувала в особистих справах. Перша думка була: я повинна негайно повертатися додому, до своєї громади.

Той день я не забуду ніколи. На залізничному вокзалі Києва я бачила безліч людей, які хотіли виїхати, поїзди вже йшли з затримками. Нам з чоловіком вдалось добратися до Кривого Рога 25 лютого і звідти потрапити до рідної Князівки, що в кількох кілометрах від Високопілля.

Коли я приїхала, в нашій громаді вже не було поліції – її евакуювали 24 лютого. Тож потрібно було забезпечити хоч якийсь правопорядок і я скликала місцевих чоловіків та попросила об’єднатись, виходити на патрулювання. Жодної зброї у нас не було.

Росіяни зайшли у Високопілля 13 березня. Ми одразу відчули, що прийшов окупант: були потужні обстріли з «Градів», перша жертва серед цивільних. Загинув чоловік, отримавши травми, несумісні з життям. Вони обстріляли дитсадок і житлові будинки: особливо постраждала вулиця Південна. Руйнації були дуже сильні, але, на щастя, там обійшлося без жертв, бо люди встигли заховатися. Вони вціліли, але деякі залишилися без даху над головою. Також орки одразу почали руйнувати всі комунікації: світло, газ. Бо їм це все байдуже, воно не їхнє.

Вже в середині березня в селищі не стало світла. А 24 березня відключили газ, бо були сильні руйнації газорозподільчих мереж. Люди сприйняли це дуже болісно, адже всі звикли до газу, а на вулиці було ще дуже холодно, дров не було. Тому всі почали об’єднуватися і гуртом варити їсти.

Першими, хто до нас зайшов, були «днрівці», непрофесійна армія. Один їхній батальйон зайняв Високопілля, Князівку, Потьомкине, Ольгине, і вони почали хазяйнувати. Це було жалюгідне видовище. Ми були шоковані: виглядали вони як бомжі, вдягнуті в що попало. Ми ж бачили, як виглядали українські військові. А до цих хотілося навіть торкнутися, перевірити, що то за благенький ситець такий на них. Мабуть, вони думали, що у нас тут тепло, тож погода їм давала джьосу. Всі вони хворі були, постійно шмаркалися, кашляли.

Говорити з ними у мене не було жодного бажання. Але як голова громади я мусила: потрібно було організувати поховання цивільних і двох «двохсотих», яких залишили під час відступу ЗСУ, наших хлопців. Ми не могли поховати їх з почестями, бо тут уже був окупант. Та й тихо їх ми б не змогли поховати, бо вони військові. Тому я мусила йти до російського блокпоста. Але вони не дозволили, сказали, що будуть міняти тіла наших загиблих на їхніх. Але йшов день за днем, нічого не відбувалось. І я знову пішла до них просити дозволу поховати. І тоді вже це панство дозволило на нашій землі, на нашій території поховати наших хлопців коло морга, в лікарняному парку.

Майже одразу ці «днрівці» почали тероризувати місцевих, вимагати жінок, цінні речі. Якось увірвалися до однієї родини у Високопіллі накурені, ставили людей на коліна, погрожували розстріляти жінку. Після цього ми навіть пішли до їхніх командирів і питали: «Як же так? Чим наші люди вам завинили?» Один із них, схожий на бандита, відповів мені: «Мы пришли мстить, мать!»

Місцеві жителі тоді були вже дуже налякані і потребували, в першу чергу, моральної підтримки. Ідеш, бувало, по вулиці, бачиш, стоїть пара чоловік. Зупинишся біля них, а згодом дивишся – їх вже навколо тебе 5-10. Підходять. Питають. Я заспокоюю: «Це все ненадовго. Все буде добре. Скоро зайдуть наші».

Я залишалася в громаді, поки 30 березня в нашу Князівку не зайшли наші військові. Ви не уявляєте, яке це було щастя!.. В моєму житті було багато щасливих моментів: коли народжувалися мої діти, онуки. Я думала, що це найщасливіше, що може у мене бути. Але я помилялася… Ми були такі щасливі, коли побачили наших хлопців! І коли ми з ними віталися «Слава Україні!» – я вам не можу передати цього (плаче).

Хлопці теж були дуже раді нам, але одразу наполегливо попросили нас залишити село. Звісно, хто ж захоче покидати рідні місця? Але майже одразу почалися прильоти у хати. В мій дім впала міна. Мабуть, через те, що якісь янголи літали над нами, вона не здетонувала, але була пожежа. Наші військові прибігли на допомогу і наказали організовувати населення, пообіцяли допомогти з евакуацією. І так ми рівно через добу залишили Князівку.

Евакуація людей з Князівки тривала 3 дні. Нас супроводжували військові, везли степами, такими дорогами, про які навіть я, місцева, ніколи не знала. Зараз у Князівці нема жодної цивільної людини.

З приходом наших у Князівку я вже не могла потрапили до Високопілля: там залишались орки. Херсонське обласне і Криворізьке місцеве керівництво переконало мене виїжджати. Сказали, що там, сидячи у підвалі, без зв’язку, я нічим не зможу допомогти своїм людям. Так я потрапила до Кривого Рогу. Ввечері 3 квітня до мене надійшло розпорядження голови Херсонської ОВА про перехід наших громад, що прилягають до Дніпропетровської області у тимчасове підпорядкування Криворізької військової адміністрації. 4 квітня я була у її голови Олександра Вілкула. Почалися наради, нам надавали максимальну підтримку. Але всіх хвилювало одне – коли нас звільнять. Військові ж на це відповідали, що не виїзд людей дуже ускладнює роботу ЗСУ.

«Орків трусило від однієї згадки про Кривий Ріг»

ЦЖР: Але як це зробити, адже окупанти так і не відкрили жодного зеленого коридору для виїзду з Херсонської області?
Ганна Шостак-Кучмяк: Ми з самого початку почали планувати зелені коридори. Разом із Криворізькою адміністрацією відпрацювали всі механізми. Двічі вже готувалися до вивезення стариків, жінок і дітей. Орки все підтверджували, а на ранок усе зривалося. І ось на третій раз вдалося погодити все на дуже високому рівні. Ретельно підготувалися, транспорт, водіїв, попередили людей. І 21 квітня у складі 6 «швидких» і 10 комунальних автобусів ми вирушили. Очолили колону я і голова Нововоронцовської територіальної громади Володимир Марчук. Доїхали до пам’ятника кавуну, поблизу Осокорівки. А далі орки нас не пустили.

В цей момент у Високопіллі на нас чекали десь до тисячі людей. Всі вони зібралися на центральній площі і готові були стояти до останнього. Як ми не просили – орки відмовлялись нас пропускати. Вони були роздратовані. Питали: «А чего это они хотят в Кривой Рог? Везите их в Херсон или Крым! Везите к нам!» Я пояснювала, що це бажання самих людей, що у нас усі звикли робити те, що вони хочуть. Що навіть я, як селищний голова іноді мушу вислуховувати те, що може мені не подобатися, бо у нас демократія. «А что это? А как это?» – питали орки. Та й як такі речі можуть зрозуміти раби, які звикли робити все, що скаже їм їхній вождь? До того ж в їхніх очах я бачила лише смерть. І їх трусило від однієї згадки про Кривий Ріг.

Тоді нас так і не пропустили. Думаю, така у них була вказівка «зверху». Взяли в полон Марчука. Один Господь знає, чого нам усе це вартувало і що пережили люди, які чекали нас у Високопіллі. Тоді просто на площі померла жінка за 80 років. Не дочекалась. Бо дощ, холодно, постійні обстріли. Навколо метушаться орки, роздратовані, злі. Це було страшно.

Зрештою, 23 квітня ворог дозволив високопільцям вийти пішки на Зеленодольськ Дніпропетровської області. За день до того окупанти не дозволили заїхати за людьми автобусам. Ніколи у своєму житті я не забуду того дня і обличчя своїх земляків. Це треба було бачити! Чорні. Замучені. Видно, що деякі з них голодували. Виснажені. Перелякані. Багато хто з них довгий час прожили у непристосованих підвалах. Ніхто ж не думав, що буде війна. Але ж яка була їхня радість, що вони ступили на вільну землю! Як вони були раді побачити наших військових!

Виходили люди по-різному. Хто не міг йти сам, того садили на велосипеди. Якщо хтось мав візочок, то було за щастя. Зв’язували хворих, примощували їх на два велосипеди або просто на собі волокли. Йшли. Спотикалися, але йшли насипною ґрунтовкою, яка перетворилася після дощу в болото. Люди були брудні, мокрі, але щасливі, що вирвалися з пекла. Вийти вдалося не всім. Там ще залишаються старики, які не те, що в Зеленодольськ, а по хаті своїй пройти самі не можуть. Залишається там і 14 чоловік у нашому територіальному центрі, більшість із них не ходять. Треба їх вивезти на безпечну територію.

Ми навіть не зрозуміли, чому так швидко опинилися під ворогом. Ми не отримували жодних вказівок, не знали, як діяти. А ворог усе йшов і йшов з усіх сторін. Хто міг, той швидко виїхав у безпечне місце. Але переважна більшість людей залишилася в громаді. Думали, що війна мине нас стороною. Та після того, як оркам обламали зуби в сусідній Кочубеївці і Малій Шестірні, вони зайшли до Високопілля. Так ми стали лінією фронту.

«Кто вам дал право так жить?»

ЦЖР: Як поводили себе російські окупанти у вашій громаді? Хто у вас був, крім «днрівців»?

Ганна Шостак-Кучмяк: З самого початку орки попередили, що будуть прослуховувати всі наші розмови. Постійно переглядали телефони, у деяких людей просто їх позабирали. У мене телефон перевіряли разів сім. Мені довелося навіть контакти сина видалити, бо він у мене військовий.

При першій розмові зі мною окупанти сказали: «Мы пришли разбираться с вашими атовцами, с нациками. А вы, как голова громады обязаны нам в этом помочь». Я їм на те відповіла: «Та ні, хлопці. Я вам не зобов’язана допомагати і робити цього не збираюся». Потім «днрівці» побачили в моєму телефоні фотографію з засідання територіальної оборони, проведеного незадовго до війни в моєму кабінеті. Запитали, що це українські військові робили у Високопіллі? Я відповіла, що в моєму кабінеті міг бути будь-хто і що наших військових я би приймала в будь-якому випадку. «А чего это нас вы не встречаете так, как их встречали?» – питають. Пояснюю: бо це – наші. А ви – непрохані гості. Питаю їх, чому ви прийшли до нас? «Мстить. Мы же вас восемь лет терпели, пока вы нас бомбили». Тобто, всі ці 8 років, з їхніх слів, я ходила до них і особисто бомбила Донецьк? Але пояснювати їм такі речі було небезпечно.

Потім їхній командир наказав познімати у Високопіллі українські прапори і повісити свої. Я попросила, щоб вони прапори не чіпали. Бо поки люди їх бачать, вони спокійні. І попередила, що з появою російських триколорів ноги більше моєї не буде у селищі. Тоді чіпати прапори вони не стали, а потім їм стало не до них. Познімали прапори лише з місяць тому, коли у Високопіллі відбулась якась чергова їхня ротація.

Були у селищі також кадрові російські військові. Вони виглядали зовсім інакше, ніж «днрівці», видно, що професіонали. Заходили до Високопілля й буряти. Вони сильно грабували місцевих. Склалося враження, що вони справді ніколи не бачили оргтехніки, кондиціонерів або пральних машин. Виносили все. Бачила, як вони під’їхали на БМП до гімназії і почали її грабувати. Виносили там усе, здавалося, без кінця. Я не витримала і питаю: «БМП у вас, що, гумове?» А вони у відповідь почали стріляти з автоматів над нашими головами.

«Днрівці» ж першим ділом взялися грабувати магазини. Вибивали двері чоботами, виносили, що хотіли. Один підприємець їм сказав: «Ви тільки скажіть, я відкрию двері і продам, що вам потрібно». Але вони трошки пограли в «благородних», а потім почали грабувати знов. Якщо двері магазину не могли вибити, зачіпляли їх до БМП і виривали «з м’ясом». Ходили по хатах, грабували, відбирали машини. Люди побачили це і почали виводити з ладу свої автівки, щоб не завелись. Вони такі машини розстрілювали. Сама бачила, як вони роз’їжджали на викрадених автівках. Їдуть по селу, кричать щось, а вже через годину їм це набридало і кидали машини де попало. Ну точно вели себе як дикуни. Як орки.

Коли вдиралися до будинків людей, казали, що «мы не пришли вас грабить, мы просто ищем оружие и нациков». Але все одно відбирали машини «на военные нужды». Багато позабирали техніки у фермерів. З розташованого в нашій громаді підприємства «Арселорміттал Берислав» вивезли потужну техніку для видобутку корисних копалин. Що не могли забрати – знищили. Підпалювали склади у аграріїв. В нашому РЕЗ і ЕМ та в газовому господарстві теж знищили все.

Брали людей у полон. Деяких сильно били. Багато таких історій є в нашому Архангельському, але місцеві не хочуть говорити про це і згадувати. Я намагаюсь переконати людей, щоб не мовчали. Бо це ж злочини, які повинні дійти до судів. Але вони бояться. Жителі Архангельського дуже сильно постраждали, бо там до приходу орків стояли ЗСУ. Першими до села увійшли кадирівці, вони й катували людей. Одну жінку довго тримали у підвалі, все розпитували у неї, чому селяни приймали українських військових. А жінка їм відповіла: «Тому що вони – наші».

Військовий, якого до мене приставили охороняти окупанти, спитав мене: «Тетя, скажите, а где мы? Хочу маме своей сказать». Я відповіла і запитала, навіщо вони прийшли до нас. Він почав пояснювати, що їх обмануло командування, що вони нічого не знали, куди їх посилають. Сказав, що командири пообіцяли їх вивести з України до 20 березня. Але пройшло 20 березня, 20 червня і досі вони тут. І прийшли до нас з такою заздрістю. Казали, які у нас тут красиві поля, красиві дома. «А как это вы? Кто вам дал право так жить?» Навіть на воротах таке писали. А що ми могли на це відповісти? Чому ви ходите й війну собі постійно шукаєте, замість того, щоб створити сім’ю, виростити сад? Наші люди звикли трудитися, а тепер у нас зруйноване все. Нічого нема вцілілого. Ось такі до нас прийшли «освободители».

До фермерів і підприємців окупанти їздили з готовими списками. На жаль, були і серед місцевих колаборанти. Без їхньої «допомоги» не обійшлося. Відбирали гроші, цінне майно. Давали нам зрозуміти, що ми буржуї і нас треба знищити.

Десь 25 березня у нас у Князівці вони розграбували будинок людей, які все життя займались заготівлею молока. У них була найкрасивіша садиба в усьому селі, люди вкладали в неї всю свою душу і працювали все своє життя. З якою насолодою орки його грабували! Винесли все! Залишили лише газову плиту, яку не змогли відкрутити. Коли вони завантажували свою машину награбованим майном, їх побачила місцева жінка. Вона спитала: «Хлопці, що ви робите?» А вони: «Грабим вашего председателя!» Жінка на те каже, що це зовсім не мій будинок. Вони не повірили, вскочили у свої машини і примчались до моєї хати. А був ранок, я якраз збиралась сідати на велосипед, їхати на роботу у Високопілля. Залітають з переляканими очима: «Это вы – голова? Вы, правда, живете именно здесь?» Та знову почали вимагати у мене телефон і документи. Їх шокувало, що я не маю великих статків. Я намагалася їм пояснити, що у нас в Україні так прийнято, що кожна людина у нас може обирати і бути обраним. Що багатство для мене полягає зовсім в іншому – в довірі людей, а не в грошах. Але, здається, вони так і не змогли нічого зрозуміти з того, що я їм сказала.

ЦЖР: Нещодавно видання Bihus.Info опублікувало свідчення жителів вашої громади, в яких вони згадують про знайдену за будинком культури у Високопіллі яму з трупами 25 місцевих чоловіків. Вам щось про це відомо?

Ганна Шостак-Кучмяк: Ні. Але люди у нас, дійсно, почали зникати з першого ж дня після приходу орків. І досі про них нічого не відомо. Не знаємо, чи живі вони, чи мертві.

ЦЖР: А як вбили подружжя Сергія і Світлани Ланевичів 1 червня?
Ганна Шостак-Кучмяк:  Орки просто понапивались, бо готувались до чергової ротації. Так вони відзначали цю «подію» і вирішили розважитись. Сталося це вранці. Розстріляли людей по-звірячому, інших слів у мене нема. Ланевичі не могли виїхати з Високопілля, бо у них там залишись хворі старі батьки. На жаль, під подібні «розваги» окупантів міг потрапити будь-хто. Підозрюю, що і з тими, хто зник, вони могли так само «порозважатись».

Знущалися вони не лише над людьми. Коли місцеві виїжджали, то відкривали конюшні, відв’язували корів… Скажіть, що могли зробити оркам ці тварини, які розбрілися собі по степах? Навіщо вони з вертольотів їх розстрілювали? Що міг їм зробити кінь, який бігав по селу і якого наші хлопці підгодовували? Навіщо росіяни його розстріляли?

Як на мене, це взагалі не люди. Це не нація. Це відморозки. Точно не можна все звалювати на одного лише Путіна. Бо з ними з усіма щось не так. Як вони могли піти на мирних людей, вбивати і нищити все навколо? Біля кожного ж солдата не сидить Путін або генерал, і не говорить, що їм треба робити. Що ними усіма керує? Ненависть. «Як це українці посміли жити краще за них?»

«Весь світ знає про Бучу, але у нас було значно гірше».

ЦЖР: Що зараз хвилює вас найбільше?

Ганна Шостак-Кучмяк: Нашим військовим вдається поступово звільняти наші села. Тож багато хто з місцевих мріє якомога швидше повернутися додому. Але так не вийде. Я дуже хвилююся, щоб люди не натрапили на залишені окупантами міни. Військові теж радять людям нічого не торкатися, навіть не наближатися до трупів тварин або людей, як би це не було важко. Я сама собі думаю: як це, якщо побачу десь мертве тіло? Як можна його не чіпати, не накрити, не поховати? Мабуть, орки врахували таке наше ставлення до мертвих і тому могли їх замінувати. Також вони пограбували підвали місцевих жителів, повиносили всі запаси їжі і теж могли залишити там міни.
Тож перед поверненням людей до своїх домівок усе повинні відпрацювати рятувальники і сапери. Також необхідно зафіксувати всі масштаби руйнувань. Але для цього ворога треба відігнати якомога подалі. Боюсь, що ми ще дуже довго будемо потерпати від окупантів. Візьміть Другу світову війну. Попри те, що вона закінчилась багато десятиліть тому, досі знаходять старі снаряди, які вибухають і несуть небезпеку.

Іноді доводиться чути від людей, що наші військові нас кинули і залишили на поталу ворогу. Але це не так. Я часто буваю на передовій, постійно спілкуюся з нашими військовими, знаю, які втрати вони несуть. Знаю, що вони не можуть вдарити у відповідь на обстріли ворога, бо знають, що там є наші, цивільні, люди.

Зараз у селах нашої громади залишилось небагато наших людей – десь близько 2 тисяч. У деяких із них люди розслабилися і майже не відчувають небезпеки. Зокрема, в селах Новопетрівка і Новомиколаївка. Сильних боїв і орків там практично не було, як і «прильотів». Але за них я сильно переживаю, бо ситуація в будь-який момент може змінитися. Якщо ж лінія фронту відійде ближче до них, то люди можуть сильно постраждати.

Та й досі вони гинуть від ворожих обстрілів. 24 червня в Потьомкиному загинув чоловік під 80 років. Косив у полі траву корові, розслабився, не почув прильоту і все. Нема людини. Йому було під 80 років. А 23 червня загинула депутатка нашої селищної ради Ковбель Ольга Львівна, яка залишалася в окупації. Попри пенсійний вік вона була «живчиком», завжди допомагала іншим. Загинула коло свого будинку. Був «приліт», не встигла заховатися.

Зараз такий момент, що людям треба забути про свої будинки і майно. Головне – вижити.

І ще я б дуже хотіла, щоб наші люди більше говорили. Щоб не мовчали свідки і жертви злочинів окупантів. Знаю, що це психологічно важко, але ворог повинен відповісти за все. Весь світ уже знає про Бучу, але у нас було значно гірше. Хочемо ми чи ні, але тут викриється дуже багато злочинів росіян, ми знайдемо багато могил. Впевнена, що суд обов’язково буде, і не лише на землі. Ніякого прощення окупантам бути не може.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити

Коментарі

Оголошення
live comments feed...