20 лет исполнилось со дня смерти выдающейся павлоградской поэтессы Анны Светличной

11 ноября, через 20 лет после смерти Анны Светличной, в Павлограде провели вечер памяти выдающейся землячки. В Павлоградском историко - краеведческом музее в этот день вспоминали жизненный и творческий путь поэтессы, декламировали ее произведения.

Гостями вечера памяти стали писатели, музыканты, педагоги, студенты Павлоградского техникума Национального горного университета, представители средств массовой информации, члены литературной гостиной «Мастерство и вдохновение», члены театральной студии «Элен» Центра внешкольной работы и валеологического воспитания детей и работники музея.

Для справки:Известная павлоградская поэтесса Анна Светличная написала 17 поэтических сборников, стала лауреатом премии им. Н. Островского. Жила и творила Анна Павловна, будучи прикованной к постели. В 6 лет она переболела полиомиелитом, в результате чего была парализована и не могли двигаться всю оставшуюся жизнь. Прикованной к постели Анна Светличная пролежала 50 лет, однако современники вспоминают ее всегда сдержанной, приветливой и оптимистичной.

"Сади цвітуть — вже не мої сади..."

Сади  цвітуть  —  вже  не  мої  сади,
І  місяць  сходить  —  не  в  моїх  зіницях.
І  де  та  птиця,  та  співуча  птиця?
Її  прильоту  ждала  я  завжди.
В  душі  моїй,  десь  на  самому  дні
Її  гніздо,  невідь  звідколи  звите.
Було  пісень,  пісень  там,
                       наче  цвіту,  
Аж  брався  на  світанок
                               світ  мені.  
Не  повернулась...  Вперше...
                               Ах,  торік  —  
Рік  відчаїв  моїх,  моїх  печалей  —  
Вона  такої  журної  співала,  
Немов  прощалась  чи  комусь  прощала  
І  відлітала...
               Назавжди?..  Навік?..  
Сади  —  чиї  тепер  вони,  чиї?  
І  місяць  сходить  —  у  чиїх  зіницях?  
Не  знаю,  чи  повернеться  та  птиця,  
Та  й  нині  бережу  гніздо  її.

БАТЬКІВЩИНІ

Її  iмення  не  промовлю  всує,
Душi  не  страчу  в  молитвах  пустих,  
Бо  вмить  збагну  -  не  першою  збагну  я:  
Суть  не  в  словах.  Суть  -  у  дiлах  твоїх.  
Ну  а  дiла  -  вони  все  тi  ж  одвiку:
Растить  свiй  сад  вiд  урвища  на  крок,
І  не  доспать  ночей  своїх  без  лiку,
І  в  нiч  якусь  посивiть  вiд  думок.
Чи  прийметься?  На  схрещеннi  циклонiв,
На  вогнянiм  перетинку  епох
Чи  пустить  кopiнь  у  грунти  солонi,
Чи  зацвiте?  Мiж  приморозкiв  двох...
Це  є  любов.  Промовлю:  "Батькiвщина",
І  озовуться  в  серцi  соловї.
3  її  лиця  зiтри  гiрку  пилину,
Лиш  потiм  оспiвай  красу  її.
І  хто  обiйме,  хто  тебе  пригорне
Так,  як  її  осяяне  крило?
Хай  кусень  хлiба  був  у  неї  й  чорним  -
На  ньому  стiльки  генiїв  зросло. 

"Я вас кохала? У якім столітті?.."

Я  вас  кохала?  У  якім  столітті?  
При  вас  губила  геть  усі  слова.  
У  тім  жаркім,  у  тім  пістрявім  літі  
Від  сонця  аж  дзвеніла  голова.  
На  вас  молилась...  В  тихім  вечорінні  
Од  ніжності  —  була  аж  золота.  
Тепер  у  слів  моїх  такі  крижинні,  
Ще  й  іронічні  —  боже  мій!  —  уста.  
До  вас  —  сльозою,  голосом  —  до  вас,  
Зіницями  —  до  вас  лиш  говорила.  
Невже?  В  якім  житті  було  це,  милий,  
І  відійшло,  й  перебуло  свій  час?  
Де  голос  той?  Де  та  сльоза  у  тиші?  
Сьогодні  час  прощатись  і  прощать.  
За  все  вас  вибачаю,  а  найбільше  
За  те,  що  перестала  вас  кохать.  
Вже  спомин  відболів  мені
(ах  спомин,  
То  наче  сплеск  пташиного  крила).  
Така  стрімка,  така  сліпуча  повінь  —  
Жаль,  відійшла,  так  швидко  відійшла.  
Уже  не  квітне.  Вже  не  пломеніє.  
Як  легко  це  —  душі  без  болю  жить!..  
Прощаю  вас...  Прощаюсь...
І  не  вмію  
Самій  собі  любов  свою  простить.